Житомир, який упродовж своєї історії, від часу заснування до 1793 року, ніколи не був підпорядкований деспотичній Москві, увійшов до складу Російської імперії лише наприкінці XVIII століття. За 25 років до насильницького приєднання до володінь династії Гольштейн-Готторп Романових місто було захоплене і спалене військами імператриці Катерини ІІ. Ось як це відбувалося.
У середині XVIII століття Фридеріка Августа Софія Ангальт-Бернбургська, відома в історії як російська імператриця Катерина II, прагнула завоювати Правобережну Україну, яка тоді входила до складу Речі Посполитої. Головним інструментом її політики став принцип «поділяй і володарюй». З метою дестабілізації ситуації на Правобережжі вона домоглася обрання свого коханця, Станіслава Августа Понятовського, на престол у Варшаві. Напередодні поділів Речі Посполитої основною метою російської політики стала провокація міжконфесійних, соціальних і міжнаціональних конфліктів на території Правобережної України. Як і під час так званої «русской вєсни» на Донбасі, важливим інструментом провокацій та дестабілізації Росії в XVIII столітті стала православна церква, яка підбурювала українських православних селян і козаків до насильства проти католиків, шляхти та євреїв. Інструментом таких маніпуляцій став гайдамацький рух, а згодом і збройна інтервенція Росії на територію Правобережжя.
29 лютого 1768 року, у відповідь на підривну і дестабілізуючу діяльність Катерини II, правобережна шляхта і вірні козаки утворили на Поділлі Барську конфедерацію, яка чинила збройний опір загарбникам. Житомир, який перебував у центрі бойових дій, підтримав конфедератів, за що росіяни жорстоко помстилися його мешканцям. Місто було взято штурмом і спалене у 1768 році.
Пам’ять про ці трагічні події збереглася в нечисленних історичних джерелах: у спогадах командира інтервенційного корпусу, який придушував конфедерацію, генерал-майора російських військ Петра Кречетникова, та очевидця тих подій, захисника Житомира Сервація Пруса Сухоржевського, автора книги «Відлуння української різанини». На цю працю посилаються історики та краєзнавці Юзеф Кшивицький, Маріан Дубецький, Борис Дубман, Дмитро Антонюк, Георгій Мокрицький, доктор наук Миколай Костриця та кандидат наук Руслан Кондратюк.
Юзеф Кшивицький описує ці події так: «1768 року Барські конфедерати зайняли Житомир. Про цю подію цікаві та унікальні подробиці подає Сервацій Прус Сухоржевський у своєму “Відлунні української різанини”.
Спочатку житомирська шляхта приєдналася до об’єднання [барських конфедератів – ред.], до якого її залучив Богданович, спеціально для цього направлений до Житомира генералітетом. На заклик цього ж генералітету до Житомира стягнулися й шляхетські ополчення, такі як Проскурови, Ростищевські й інші. Обозний привів шляхту та панських козаків. Сухоржевський, автор спогадів, також приєднався до союзу [барських конфедератів – ред.] й присягнув їм.
Коли ополчення Проскурових прямувало з Корнина до Житомира, біля Ліщина вони зустріли загін донських козаків, направлений для розгону сейму, скликаного Павшею та Буржинським. Конфедерати потрапили в засідку, донці притисли їх до річки. Незважаючи на це, у Ліщині знову зав’язався бій, загриміли гармати, донці втекли, а коли настала ніч, конфедерати рушили на Житомир. Там вони швидко почали укріплюватися, встановили барикади, гармашів не було, але знайшли німця, який зголосився їх замінити. Гармату поставили в замку, другу — у Бернардинів, де за частоколом стояли вірні козаки, інші — на валах замку. Донці оточили місто, гусари [сербського гусарського полку російської імператорської армії – ред.] увірвалися з боку Станішівки та атакували монастир бернардинців, але вірні козаки відбили їх. Потім вони підпалили будинки й штурмували замок. Гармаш-німець дав залп із усіх гармат, а потім загинув. Серби захопили гармати та вирушили на місто. Палають капітульні й єпископські будинки, кафедра, єзуїтський костел, крамниці. У єзуїтському костелі згорів ксьондз Зрубицький. Люди, однак, спромоглися втекти з міста.
Тим часом за містом з’явилася юрба людей, яку донці прийняли за польське військо, й залишили позиції та втекли через ліси до Овруча та Народичів. Але це було не військо, а Буржинський із юрбою шляхти прибув на сеймик, однак, побачивши знищене місто, повернувся додому. Місто було повністю спалене…»[1].
Про цю різню у своїй монографії «Житомир: Підручна книга з краєзнавства» розповідають також доктор наук Миколай Костриця та головний спеціаліст Житомирського обласного державного архіву, кандидат наук Руслан Кондратюк:
«У той час під Житомиром відбувалися драматичні події. Місцева шляхта стала на бік конфедератів, і до міста почали збиратися загони шляхетських почт і козаків. Біля села Тулин (нині Ліщин) відбулася сутичка з частинами російської армії. Відбивши першу атаку донських козаків, конфедерати спішно почали готуватися до оборони Житомира. Проте невеликий загін захисників міста в старому дерев’яному замку не зміг зупинити наступ добре озброєних і загартованих у боях російських військ. Місто взято штурмом.
Сервацій Прус Сухожевський у “Відлунні української різанини” подає подробиці цієї сумної події:
“Основними осередками оборони були замок і монастир бернардинців. Донські козаки оточили місто, а гусари увірвалися з боку Станішівки. Після відбиття першої атаки росіяни знову атакували замок і підпалили місто. Згоріло багато будинків, катедральний костел і єзуїтський костел, капітула і єпископська резиденція. Після штурму майже весь Житомир лежав у руїнах”»[2].
Маріан Дубецький, краєзнавець польського походження, наприкінці ХІХ століття у своїй книзі «На Кресах і за Кресами. Спогади і нариси» подає такий опис оборони Житомира:
«Останньою битвою, яка відбулася біля стін і на валах Житомирського замку, була оборона цього форпосту Барськими конфедератами. Західна та північна частини Київщини були ареною бойових дій конфедератів. Численна, заможна шляхта цієї місцевості особисто, поодинці або на чолі своїх загонів ставала під знамена Богородиці, йдучи, як казали, “на азарт” [азартна гра, ризикована затія – ред.].
[…] Знаємо лише з переказу, який дуже довго, понад вісімдесят років, блукав під солом’яними дахами передмістя за Кам’янкою, що жменька барських конфедератів, не будучи в змозі протистояти переважаючим силам обложників, скористалася стародавнім тунелем, який з’єднував через таємні підземні ходи замок із річкою, і таким чином втекла з форпосту, який вже не могла обороняти.
Перекази свідчили, що таємний хід із замку вів на узбережжя Кам’янки, надзвичайно далеко, серед скель і уламків Кам’янки, біля дальшого виходу до вулиці Чуднівської. Коли залога вийшла підземним тунелем до річки, домовлені люди закрили вхід до підземелля великим каменем, так що підземні коридори назавжди залишилися таємницею для ворога. У замку залишилися тільки кілька беззбройних слуг, які стверджували перед ворогом, що зовсім не знають, яким чином зникла залога… З того часу розпочався повний занепад замку»[3].
Про захоплення і знищення міста згадують також інші краєзнавці. Дмитро Антонюк, автор книги «Чотири мандрівки Житомирщиною», пише: «Житомир підтримав барських конфедератів, місто та костел були спалені російськими військами»[4].
Натомість Георгій Мокрицький у своєму ілюстрованому путівнику «Житомир» зазначив: «[…] місто штурмом захопив полк донських козаків. Майже всіх мешканців убили, а будівлі спалили. Уціліли лише бернардинський монастир. Місто стало пусткою, і не було нікого, щоб поховати загиблих. Спалахнула епідемія»[5].
Тим часом Росія продовжувала підривну діяльність на території Правобережної України, підбурюючи різні прошарки суспільства до міжрелігійної та міжнаціональної ворожнечі. Провокуючи гайдамацьку ребелію на Київщині, Поділлі та Волині, російські агенти поширювали чутки, що, начебто, імператриця Катерина ІІ видала так звану «Золоту грамоту», у якій закликала українських селян і козаків (гайдамаків) різати шляхту, католиків і євреїв.
Поки шляхта і козаки, захищаючи свої маєтки і Батьківщину, вели боротьбу з російськими загарбниками, їхні незахищені тили ставали мішенню для загонів черні – гайдамаків, які почали жорстоку різню членів родин учасників Барської конфедерації. Різали батьків, дружин та дітей тогочасної знаті і вірних козаків. Ця жорстока різанина мирного населення, відома в українській історії як «Коліївщина», була колоритно описана українскім Кобзарем Тарасом Шевченком. Згодом росіяни, які підбурили до неї українські низи, зрадили своїх союзників (гайдамаків) і допомогли польським урядовим військам придушити селянське повстання. У результаті імперської політики «розділяй і володарюй» виникла ненависть, яку росіянам вдалося посіяти між українцями та поляками на багато десятиліть.
Володимир Іщук
Ілюстрація: Героїчна оборона Житомира Барськими конфедератами. Картина житомирського художника Юрія Дубініна, створена на замовлення польського медіацентру «Ягеллонія». Усі права захищені. Копіювання та поширення зображення заборонені.
Посилання
- Józef Krzywicki, Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, t. 14, s. 904-911.
- Костриця М.Ю., Кондратюк Р.Ю., Житомир: Підручна книга з краєзнавства, 2-е вид., випр. й доп., Житомир 2007, с. 464.
- Marian Dubiecki, Na Kresach i za Kresami. Wspomnienia i szkice, Kijów 1914.
- Дмитро Антонюк, Чотири мандрівки Житомирщиною, Київ 2008, с. 19.
- Георгій Мокрицький, Житомир. Ілюстрований путівник, Житомир 2007, с. 33.
