Поблизу Житомира, який завдяки мальовничим берегам Тетерева іноді називають «волинською Швейцарією», знаходиться Скеля Чацького (гранітна подобизна польського освітянина та засновника Кременецького ліцею). Цю геологічну пам’ятку природи і пов’язану з нею легенду описав у 1863 році в популярному варшавському виданні «Tygodnik Ilustrowany» польський юрист і письменник Ян Прусиновський. Ось його текст:

«Могила великого вигнанця (Наполеона Бонапарта – ред.) на острові св. Єлени була оточена плакучими вербами, а сплетіння звисаючих гілок під відповідним сонячним світлом створювало образ героя у своїй звичайній позі, зі схрещеними на грудях руками. Це був ніби повітряний пам’ятник, який у певні моменти зводив таємничий дух природи, поєднуючи гру світла й тіні у знайомі форми перед очима мандрівників, які шукають ілюзій…

Подібну ілюзію ми відчуваємо на березі біля Тетерева під Житомиром, за кілька десятків кроків від гирла річки Кам’янка. Таємничий дух природи, передчуваючи знак пам’яті своїх земляків, виражений кілька років тому в статуї пана Оскара Сосновського, утворив голову Тадеуша Чацького на вершині однієї зі скель під назвою Сокуля. Розташування кількох каменів, трохи гравію та моху, а також карликової берези, ніби зачарованої у своєму зростанні, при правильному спрямуванні сонячного світла створює досконалі риси новогродського старости, який має повне право на пам’ять майбутніх поколінь. З кількох локацій на березі річки та з кількох інших на самій річці ця приємна ілюзія повторюється, надаючи споруді характер традиційної гідності. Кожен рибалка, беручи в човен незнайомця, неодмінно запитає: „Чи плисти до скелі Чацького?” і зупиняє човен у відповідному місці, щоб показати його зображення, вирізьблене самою природою.

Але з цією грядою скель біля Тетерева, відомою під назвою Сокуля, пов’язана також інша легенда, суто народна… Дівочі серця (як у народних романах) зазвичай не питають нічого і покладаються лише на любовні чари коханця. Так наш козак легко закрутив голову красивій хуторянці, дочці іншого козака на прізвисько Сокіл, який мав хутір на горі, відомій донині як Соколова гора, що розташована за кілька верст від Житомира, на колишньому поштовому шляху до Звягеля. Гарячий козак спокусив дівчину, не дбаючи про її долю, й, клянучись у невмирущому коханні, готував неминучу зраду.

Повертаючись одного разу з хутора Сокола, маючи намір більше не повертатися до дівчини, яка його кохала, він разом зі своїм конем скам’яніли на порожньому в той час місці, яке сьогодні є невеликою площею, що продовжує ринковий майдан міста. До того як проклали дорогу з твердим покриттям, це місце було заставлене маленькими дерев’яними будиночками. Кілька старожилів запевняли, що перед одним із таких будинків, на вузькій вулиці, лежав великий камінь, схожий на тіло коня, на якому сидів вершник, а простий народ, вказуючи на цей камінь, бачив у ньому підтвердження своєї легенди.

Спокушена хуторянка з Соколової гори, відома по батькові як Сокуля, розпізнавши зрадницькі наміри свого коханого, за допомогою магії, перетворила його на нерухому кам’яну глибу. Проте бажання помсти тривало лише мить — кохання взяло гору. Вона кинулася наздоганяти його, і, побачивши, що прибула надто пізно, невтішна від горя та відчаю, кинулася в річку зі скелі, яка стала його останнім притулком. Відтоді ці скелі отримали назву Сокуля — на честь нещасної коханки…

Та народ рідко завершує свої легенди смертю героїв. Віра в безсмертя душі, глибоко вкорінена ще з дохристиянських часів, змушує уяву переслідувати їх навіть у загробному світі… Місцеві мешканці розповідають, що під скелями Сокулі вночі часто можна побачити червоні постаті, наче залиті кров’ю — своєю чи чужою. Це, кажуть, самогубиця Сокуля та її коханий, які досі поневіряються у своїх гріхах.

Мальовничі скелі на березі Тетерева, відомі як Сокуля або Скеля Чацького, вже прикрашають альбом пана Вільчинського; але доданий тут ескіз пані П. краще висвітлює характер скелі, яка носить ім’я патрона колишньої кременецької школи».

Tygodnik Ilustrowany, Nr 210. 1863 r.